Розказую історію від імені своєї приятельки. Зі зрозумілих причин вона не хоче реєструватися на форумі. Від себе ж додам: ніяка це не проблема. Кожен живе так, як вважає за потрібне. Кожен вільний сам обирати як йому влаштувати своє життя. Тож Каріно, поговоріть зі своєю приятелькою і порадьте краще їй зайнятись облаштуванням власного життя, а не жити життям дорослої доньки. А тепер історія від Емми:
«Коли мені було чотирнадцять я почала звертати увагу на хлопців, ну самі розумієте, перша закоханість, дорослішання і усіляке таке. Але з часом я зрозуміла, що мені подобаються і дівчата. Вперше я це відчула, коли поступила в училище. Мені дуже сподобалась одна моя одногрупниця. Але зізнатись їй у почуттях я не могла. Так і мучилась. Але наприкінці зимової сесії, вірніше в її останній день я таки їй зізналась. Ми роз’їхались по домівках. Коли я повернулась на навчання страшенно картала себе за свій вчинок, але Наталка підійшла до мене і сказала, що все обдумала за канікули і зрозуміла що я їй теж подобаюсь. Тоді я зрозуміла, що це моя доля і я її нікуди не відпущу. Ми разом уже десять років. Наше сімейне життя нічим не відрізняється від життя інших. А ось зі своїми батьками я не спілкуюся. Вони не сприйняли мого вибору і мені від цього боляче. Натомість Наталчині батьки нас зрозуміли тож я маю і маму і тата. Зараз з Наталкою ми подумуємо усиновити дитинку з дитбудинку. Все таки за десять років ми чогось досягли у житті. Можемо подарувати щастя знедоленій дитині. Та й нашим батькам онук потрібен».
|